Спогади-свідчення про голод 1932-1933 років (записані від жителів сіл Новодмитрівка Друга, Дмитрівка, Новознаменка, Федорівка)

0
104
views

  Голод  на Україні на початку 30-х років  – одна з найтрагічніших сторінок вітчизняної історії. В той час, коли на вулицях люди вмирали від голоду, офіційно в Україні “ніякого голоду не було.”

         На Херсонщині голод почався раніше. Ознаки голоду з’явилися ще в 1929 неврожайному році. Особливо від нього страждали бідняцькі господарства.

         Постанова ЦВК і Ради народних комісарів СРСР   від 7 серпня 1932 року передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі терміном на 10 років. Амністія заборонялася. «Законом про п’ять колосків» у народі назвали постанову радянського уряду, яка встановлювала дуже жорстокі покарання навіть за дрібні крадіжки так   званої колгоспної власності.

         Наслідки голоду: величезні людські втрати – до 8 мільйонів чоловік. Знищення старого українського села з його багатими народними традиціями. Завершення колективізації. Переселення людей із районів Росії.

          Існує два види свідчень про голод 1932-1933 років.

Перший вид інформації – від найстаріших людей, які самі пережили голод і пам’ятають усі його жахи.

Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду.

         Документальна база про голод мізерна, тож спогади очевидців – найправдивіше тому підтвердження. Живі свідки дають змогу побачити дію страхітливого механізму знищення українського селянства, відновити замовчувані сторінки історії.

Куришко Марія Федорівна (1905 р.н.)

Народилась в селі Рубанівка Запорізької області. В сім’ї було четверо дітей. Жили дуже бідно. Брат ходив на заробітки  в Покровку. Наша родина мала десятину землі. Важко стало, коли помер батько. Мені було 12 років.

 У 1933 році ми жили в селі Барнашівка, а потім переїхали в село Новознаменка. Нам сказали, що тут трохи краще жити. У 1933-му  році  у мене було вже троє дітей, а в 1934-му – народилася четверта дитина.

У ці страшні роки наша сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Рятувала нас корова своїм молоком.

Чоловік іноді заробляв хліба, так і виживали. Їли макуху замість хліба, борщ з берізки.

Виростила я всього шестеро дітей.

Сібільова Ганна Михайлівна (1910 р.н.)

Народилась в селі Троїцьке, під Мелітополем. Коли мені було 6 місяців, переїхали в село Новознаменка Іванівського району.

Під час голодовки  1933 – го у мене було вже двоє діток. Якби не корова, то не знаю, як би і вижили. Урожай зібрали поганий, посіяли кукурудзу, але випав великий град і побив посіви.

Активісти ходили по дворах і забирали зерно для  держави. У господарстві  залишились півень і дві курки.

Пам’ятаю, як діти  казали мені: “Мамо, якби було борошно, спекла б пишечку”.

Помирали з голоду і дорослі, і діти. Завернуть  в якусь тряпчину і закопають в могилу до родичів. Померли  Веретенін Митрій і Олена, Чапа Леонід, 15 років.

Люди виживали, як могли. Взимку йшли на поле шукати кукурудзяні початки, біля скирт віяли солому, сподіваючись відшукати зерна пшениці.

 Курган Марія Купріянівна (1910 р.н.)


Я родом з Агайман. Мати померла рано, а батько трохи пізніше, від тифу. Росла я сиротою. Жила у брата, нянчила дітей.
У голодні роки їли померлих коней, міняли речі на продукти.
Людей помирало багато. Ховали  на кладовищі, а якщо помер в дорозі, то де прийдеться.
Один чоловік Павленко залишився один і  прийшов до родичів, але ті його не пустили, так як самім нічого їсти. Той заліз під корито переночувати та й помер.
У 1933 році люди почали їхати на Донбас працювати на шахтах.
В Агайманах організовували артілі, але вони швидко розпались, бо запаси продуктів закінчились і люди уходили.

Панкеєва Марія Кирилівна (1927 р.н.)

У сім’ї, де я росла, було п’ятеро дітей. Батьки жили бідно. Мені було 6 років, коли почався голод.

Батьки  пухли від голоду. Батько став працювати на тракторі і йому  давали пайок – 1 кг хліба. Він приносив додому хліб і годував нас, дітей.

Ми рвали бур’ян, а мати варила похльобку. Коли нічого було їсти, ми просили у людей.

Люди розказували, що в Агайманах жила жінка Котляр, яка  займалась людоїдством. Ось що робив з людьми голод.

Мати моя ходила пішки  в Торгаї, Лепетиху міняти одяг на продукти.

 Костенко Олександра Опанасівна (1923 р.н.)

Народилась в селі Лиходідівка Новотроїцького району.

Під час голодовки нашій родині прийшлось дуже важко. Брат ходив  дуже пухлий. А ми, діти, сиділи на печі і чекали, поки мама щось зварить.

Забрали у нас корову. Так сталось, що план по  м’ясу за всіх виконали.

Весною, ближче до літа, легше стало. Стали їсти траву: калачик, гірчак, берізку. Люди ходили слабкі. Було, що один чоловік впав під скиртою і більше не встав.

Костенко Віра Іллівна (1921 р.н.)

Жила я в той час в селі Антонівка Іванівського району.  У матері було п’ятеро дітей. Взимку їсти майже не було чого. Їли буряк, пшона трохи дістали.

Зерно вивозили за наказом начальства, щоб план виконати. Весною трава стала рости, так ми їли траву. Ще варили очистки картопляні.

Зерно на полі боялись брати, бо давали  5 років тюрми. Взимку під снігом шукали кукурудзу, щоб поїсти. Перебирали солому, віяли, щоб хоч один стакан зерна принести додому.

  Мелешко Галина Степанівна (1919 р.н.)

Родом я з Полтавської області і там пережила 1933 рік, який  був дуже  тяжкий. Мені було 14 років. Хоч урожай був добрий ( у нас була своя земля “6 кусків”),  але активісти  все  забрали до нуля  і вивезли. До хати приходило до п’яти чоловік, поводилися грубо.

Я наймалася до людей дітей нянчити. Давали мені завжди шматочок хліба. Діти ходили до школи пухлі. Мати не знала з чого приготувати їжу. Борошно було з шелухою, мама  робила затірку і кидала в киплячу воду.

Влітку копали земляні горіхи (трава), їли калачик, квіти акації…, а також їли горобців, їжаків.

Пам’ятаю, як люди падали на ходу, особливо молоді. Потім створили комісію і стали збирати і класти  людей на брички, а потім закопувати. 

Ткачова Федора Іванівна  (1906 р.н.)

 Я   добре пам’ятаю, як ми бідували і голодували. У нашій сім’ї було  одинадцять дітей: 7 хлопців і четверо дівчат. Четверо померли маленькими.

Борошно ми  брали на сьомому посьолку (Дмитрівка) і там за нього відробляли.

Якщо надоїш один літр молока,  то треба його здати.

Їли траву ласкавицю, зерна віничей, віяли солому і зерно ховали, щоб принести його додому. Мама з того зерна готувала нам якийсь  суп. В голодовку померли Халіманови: тьотя Аксюта, Іван, Микола, Анюта, Михайло.

 Орлова Олександра Архипівна  (1915 р.н.)

У 1933 році мені йшов 18-й рік. У батьків  було  п’ятеро дітей. Зерно у нас забрали. Трохи батько заховав у ямі, але оголосили, що хто заховає зерно, будуть карати. Останній мішок пшениці забрали. Наша родина ледве перебивалась… Бувало, що не було що їсти, так  товкли курай і насіння  їли. Влітку  їли  траву берізку, горіхи земляні копали…

Гончарова Ганна Герасимівна  (1908 р.н.)

Жила  я в селі Антонівка( шостий посьолок). Хто жив краще, ніж інші, того розкулачували. Батько мій працював в конторі, то приносив пайок. Приходилось їсти макуху, різну траву їстивну. Пам’ятаю, на 9-му посьолку жила сім’я Лєбєдєвої Тетяни. Дітей у неї багато було. Так вони пухли з голоду.

Костенко Катерина Тимофіївна (1920 р.н.)

У  батьків  було шестеро дітей. В голодний 1933 рік порізали дома  всю худобу. Батько перший пішов в колгосп. Його призначили завгоспом. Давали кукурудзу на сім’ю. Потовчемо її, зваримо якусь похльобку. Так і виживали. Деякі люди вмирали. Хто посильніше був,  той йшов ховати.

Іванченко Марія Іванівна (1921 р.н.)

Народилась в селі Савелівка Іванівського району Запорізької області.

Я пам’ятаю голод 1933 року. Мій брат Іван помер  в  голод. Все, що було вдома, повідбирали. Тих, хто відбирав, ми називали “банда”. Влада обіцяла продукти харчування, якщо донесеш на того, хто ховав зерно.

Приходило до хати декілька чоловік, питали, чи є щось з продуктів. Всі у хаті мовчали, надіючись, що не знайдуть. Потім починали нишпорити по  усіх кутках і забирати, якщо щось знаходили. Хто не хотів віддавати, то забирали і кудись везли. Ходили по хатах без зброї, але люди і так були налякані. Люди віддавали все, бо  боялися. Плакали, благали, але були і такі, що бралися за вила, лопати, але все одно активісти  приходили другий раз і забирали. Заховати зерно можна було в соломі, в ямі, але  і там знаходили.

Хто пішов працювати до колгоспу, тим давали пайок 600 грам. Збирати колоски на полі заборонялося, але іноді ми збирали, щоб тільки не побачили.   Була створена спеціальна комісія і люди з цієї комісії охороняли забраний хліб.

Була у нас корівка і ми не хотіли віддавати її в колгосп, але  все – таки забрали її у нас.

Люди помирали більше взимку і ранньою весною, поки не  з’явилась трава, бур’ян з жовтими квіточками.

Хто  жив  заможніше, той і виживав. Допомагали  сім’ї один одному, ділились. Коли з’явились колективні їдальні, стало легше.

З рослин ми їли молочай, пасльон, сирий буряк, траву кабанці і були раді і тому. Дехто їв горобців.

Ми з мамою ходили в Агаймани на базар і міняли речі на пшоно.

Була у нас у селі сім’я Кондратенко. У них було сім чоловік, а залишилась мати з дочкою.

Заболотня  Віра Степанівна (1922 р.н.)

У 1932-1933  роках я  проживала в селі Подове Новотроїцького району. Пам’ятаю, як урожай забирали молоді хлопці. Ніяких документів нам не показували. Бувало, що били людей, хто не хотів віддавати зерно. Таких людей відправляли на станцію і увозили далеко, казали на “Дальній восток”.

Люди плакали, голосили, щоб не забирали останній  шматок хліба. У нас ховати було нічого, бо ми були батраками. Жили дуже бідно. Нас було 10 душ.

Хто був у колгоспі, тим варили їжу. Батько працював об’їждчиком у колгоспі – одержував пайок.  Він охороняв поля, дивився, щоб не крали. Дядько  наш був “середняк”, так він ділився з нами.

Забирали не тільки продукти, а й одежу. Ще кричали: скільки, що коштує, чи можна його виміняти. Якщо сумнівалися, що не все забрали, то приходили другий раз.

У колгосп люди йшли добровільно-примусово. Людей змушували йти. Худобу всю віддавали в колгосп, бо її не заховаєш. У колгоспній їдальні годували тих, хто працював у колгоспі.

Дітей – сиріт, у яких не було родичів, везли на станцію, а далі не знаю…Бувало,  по селах ходили чужі люди, що повтікали зі станції. Вони бродяжили, голодували.

Орлов Іван Васильович (1929 р.н.)

Я мало пам’ятаю про голод, а більше знаю з розповідей мами, бабусі. Думаю, причиною голоду був неврожай і те, що влада  забирала зерно. Лякали тюрмою, хто не хотів віддавати.

Люди намагались насипати зерно  навіть в глечики, коробки. Активісти шукали скрізь. Вдень зерно забирали, на ніч брички замикали, стерегли, а ранком везли на станцію Риково (Партизани).

Про закон про “п’ять колосків” не чув. Колоски збирали і віддавали колгоспу.

За нашою хатою жила баба Барнашиха, так вона дітей годувала горобцями, сусликами.

Фруктових дерев не було, їли жолуді з дуба.

Галушкова Тетяна Сергіївна (1927 р.н.)

Народилась я в селі Савелівка Іванівського району. Мені було 6 років, коли почався голод.  Мама часто згадувала, як ми бідували, голодували, як  влада забирала зерно. Ми не ховали  їжу, продукти, бо нічого було ховати.

Пам’ятаю, як ми, діти, їли корні  та насіння суріпки, берізку.

 Сірокулова Варвара Семенівна (1923 р.н.)

Народилась я в селі Антонівка (шостий посьолок) Іванівського району.

Пам’ятаю, як було голодно, весь час хотілося їсти, а їсти не було чого. Позабирали все. Мама розказувала, що били тих, хто не хотів віддавати зерно, продукти. Люди плакали, благали не забирати.

 Хто працював у колгоспі, тих годували у їдальні. Мама почала працювати у їдальні, так  дітям молоко приносила.

Колоски не дозволяли приносити додому, ну а ми все одно приносили хоч 5-10 штук, щоб ніхто не бачив. Мати свою одежину вимінювала на пшоно, кукурудзу.

 Гончарова Діна Олександрівна (1925 р.н.)

Народилась в селі Новодмитрівка Іванівського району.

Я була маленька в той час і мама мені розповідала, як  відбирали у людей зібраний урожай для держави. Допомогло вижити те, що люди вступали в колгосп, де була організована їдальня і людей робочих там годували. Старим і дітям маленьким давали їжу додому.

Худобу віддавали в колгосп, а хто не віддавав, той  виїжджав із села.

Я  з мамою збирала на полі кукурудзу, картоплю, але це було заборонено. Взимку копали на полі буряки, які  залишилися в землі.

 Гречана Олександра Миколаївна (1925 р.н.)

Народилася в селі Василівка Іванівського району. Пам’ятаю голод 1933 і 1947  років. Забирали у людей врожай, не залишали нічого. Були випадки, що і били людей.

Люди намагались не віддавати, благали не забирати зерно. Дехто ховав зерно  у соломі.

У нас не було що ховати. Ми були бідні.

У комуні  людей годували. В колгосп йшли ті, у кого нічого не було.

До весни дотягли, а потім їли різні їстивні рослини.  Батько зарізав тільну корову, м’ясо засолили і так  вижили.

Пам’ятаю,  померли від голоду двоюрідна сестра Варвара, сім’я Куришко, Сєрових. Відривали могили родичів і в них ховали померлих.

Істоміна Клавдія Герасимівна

Народилася в селі Василівка Іванівського району.

Для нашої сім’ї  1932-й  рік був тяжкий.

До кожного двору доводився план заготівлі сільськогосподарської продукції. Того року врожай був поганий і щоб якось вижити, батько поїхав в Донецьк на заробітки. А тут вимагають здавати зерно. Мати  сповістила батька, щоб приїжджав додому. Шукали у нас дома зерно, але нічого не знайшли. Батька забрали.  Забрали несправедливо. Він ні в чому не винний. Не знаємо за що, чому?  Один місяць просидів у селищі  Сірогози, потім привозили додому судити. Дали 5 років допру і 5 років за межами України.

Навесні 1933 року одержали ми з півночі листа від батька. Він писав, що їх одягли в теплий одяг: тулупи, рукавиці, шапки, валянки і що будують вони залізничну колію. Ще писав , щоб вислали   табаку. Мати писала, що грошей немає, що бабуся і брат померли від голоду, а ми пухлі.

Більше звістки про батька не було.

У селі Василівка, де я жила,  від голоду померли Варава Ганна Артемівна і її син  Варава Михайло. Наївся бурячків і помер. У Бочкової Явдохи померло троє хлопчиків і дочка, у  Куришка Тимофія Герасимовича – діти, у Курасова    Івана Васильовича помер син, у Варави Костянтина Опанасовича – син.

Сидоренко Олександра Ісаківна

У  1933 році, весною, в кінці квітня, з голоду помер батько, а на другий день – брат Льоня. Йому виповнилося 6 років. Вони були дуже пухлі. Поховали їх в одній труні. А ще в Агайманах жила жінка Котляр, яка їла людське м’ясо. Дуже важко  про це згадувать.

На жаль, свідків, наших земляків, від яких записані свідчення-спогади, вже немає  серед нас. Але ми про них пам’ятаємо. Історичний музей  Новодмитрівської  загальноосвітньої  школи І-ІІІ ступенів  зберігає фото, спогади односельців, хто пережив страшний голод.

        У четверту  суботу листопада  по всій Україні будуть запалені  поминальні свічки  у пам’ять про жертв Голодомору 1932-1933 років. Це потрібно не мертвим, це потрібно живим, як нагадування, як урок, як пам’ять .

Члени гуртка «Юні екскурсоводи» та керівник Дереза Галина Олексіївна