Любченко Ірина Анатоліївна – талановита поетеса з Агайман

0
725
views

Народилася Ірина Анатоліївна 4 березня 1973 р. в Іванівці. Навчалася в Іванівській середній школі. Після її закінчення вступила на філологічний факультет до Херсонського державного педагогічного інституту. Вчилась водночас працювала Ірина Анатоліївна в Шотівській середній школі. Спочатку – піонервожатою, потім – вчителем української мови і літератури, обіймала посаду педагога-організатора. Ось уже майже 20 років працює вона в Агайманській загальноосвітній школі I-III ступенів вчителем української мови і літератури та зарубіжної літератури. Всі ці роки Ірина Анатоліївна була класним керівником та випустила три класи учнів.

Вперше письменницький хист поетеси в Ірини Анатоліївни з’явився ще у 7 класі. Прочитавши історичний роман С. Скляренка «Володимир» вона була настільки вражена, що написала вірш «Київська Русь. На жаль, він не зберігся.

В юні роки Ірина Анатоліївна писала вірші про природу, юність, кохання. Але більша частина творів була написана вже у зрілому віці. Ірина Анатоліївна говорить, що в основному пише за станом душі – коли сумно чи весело, або від пережитих почуттів, вражень.

Тематика її віршів розмаїта. Все, що оточує цю прекрасну жінку – знаходить відгук в її душі і віршах… Людські стосунки, природа рідного краю, доля України – перелік тем, які відображені у віршах. «Інколи, читаю свою поезію і розумію, що вона і справді вдало написана. А щоб перевірити свої здогади, читаю її друзям, знайомим – приємно отримувати схвальні відгуки. Нещодавно почала свої доробки викладати у Facebook – людям подобаються, про це свідчать схвальні коментарі. Я вдячна всім моїм прихильникам», – каже Ірина Анатоліївна.

«Добірка віршів була б велика, але я їх не зберігала, поступово вони стиралися з пам’яті. Я не надавала значення своїй творчості, так як не вважаю себе майстром цієї справи».

Взірцем справжнього митця для агайманської поетеси є творчість Ліни Костенко. Вона просто обожнює її вірші та вважає їх неповторними. Тому і присвятила їй вірш.

Серед своїх поезій Ірина Анатоліївна не може виділити найкращу, вона любить їх всі тому, що кожна з них по-своєму дорога і була написана у якусь визначну хвилину її життя.

За словами поетеси, в літературних конкурсах вона участі не брала, тільки раз читала поезію «Лист на фронт» у рамках конкурсу-огляду «Таврійський барвограй». Але мистецтва слова навчала своїх учнів. Вони є переможцями щорічного обласного конкурсу авторів віршованої поезії «Поетичний вернісаж», конкурсу майстрів художнього читання.

На запитання – як ця талановита жінка бачить свою творчість в майбутньому – відповідає: «Зупинятися на досягнутому не хочу. Ще хочеться писати. Адже світ такий чудовий і тем для віршів вистачає. Користуючись нагодою хочу подякувати всім друзям і знайомим за підтримку. Це – для мене важливо. Адже добрі слова надихають і окрилюють, дарують натхнення і впевненість».

А ми побажаємо Ірині Анатоліївні незгасаючого творчого вогнику, щоб її ніколи не залишало натхнення та з кожним днем наповнювати наш світ своїми шедеврами.

ПІСНЯ ПРО ГАЙМАНСЬКІ СТЕПИ

Проспіваю вам пісню про Гайманські степи,

Там, де трави буяють із роси і води.

Де колись випасали скіфи дикі стада,

Тут сьогодні могили і курганів гряда.

Є в цім царстві привольнім якась сила жива,

Що так радує серце і дає два крила.

Подивитися б з неба на степи і поля,

Мої рідні Гаймани,моя рідна земля…

Пісня рветься із серця і летить до зірок…

Я пірнаю у трави, і роблю перший крок.

Квіти поду хмільного обіймають мене,

Чайка високо квилить, ніби кличе, зове…

Щоб ішла я по степу, босоніж, мов дитя.

Тихо Богу молилась й цінувала життя…

ПО КОМУ ПЛАЧЕ ДЗВІН

Хай не плаче дзвін…

Весна…Крокує квітень по планеті,

Вода річок ламає кригу-лід,

І знову людство первомай стрічає,

Я ж повертаюсь до своїх минулих літ…

Ох, сни мої! Чому ж так душу крають ?

Весна іде – так дайте ж весні хід!

А я у спогади все більше поринаю

У той далекий квітень-травоцвіт.

Я молодим ще був, ну-зовсім юним,

Іще не знав ні горестей, ні бід,

Служив Вітчизні чесно і відважно,

Як заповів мій мудрий сивий дід.

Ніс службу, мріяв, і любив матусю,

Кохав дівчину, друзів не ганьбив…

Прийшла весна, летіли дні – години

Поки той дзвін для Людства не пробив!!!

Весна… Довкола все буяло і цвіло,

Раділо сонцю і життю раділо…

Ніч. Квітень. 26-теє число…

Реактор. Вибух. Жах. Все почорніло…

Зчорніло небо, люди і трава,

І Прип‘ять мила порохом покрилась,

Підняв нас командир: «Хлопці, пора!!!

Тривога! Ой біда!..»

А нам ще снилось…

А хлопцям снилось сонце золоте

І біла хата, і квітуча вишня…

Реактор вже ж випльовував вогонь,

І чорний дим здіймався вище й вище…

Мов витязі казкові ми пішли

У безвість чорну, де вже смерть шугала,

А звідти вийшли кволі журавлі

Без касок, без щитів і без забрала…

О, Боже ! Це не можна передать,

Що там творилось, чорна пасть зіяла,

А всі хотіли все це полатать,

Щоб «люта» вже нікого не забрала…

Не відпустила. Взяла найкращий цвіт…

Ось командир упав, я нахилився.

Він прошептав : «Хитається весь світ… побудь зі

мною, не ходи, залишся.

Я жити хочу …, мені так мало літ…»

І я лишивсь…

І підхватив на руки,

І ніс його, слабіючи в ногах..

У чорну ніч, як сажу, безпросвітну

І навкруги я бачив лише жах…

Не врятував… хоча й доніс докраю

Закрив навіки очі командир,

Його душа тепер сміється з раю,

І дивиться на цей шалений мир.

Я вижив…хоч й посивіли скроні,

Я вижив…хоч й плачу по ночах…

Я ВИЖИВ ! Щоб сказать прийдешнім людям:

«Ви бережіть цю Землю – рідний дах.

Живіть, будуйте і любіть Природу

І бережіть планету – рідний дім.

Щоби вже потім не було нам сумно

І не питали ми: «По кому плаче дзвін?!»»

ВЕЧІР ВКРАВСЯ ЗНЕНАЦЬКА

Вечір вкрався зненацька,

Тихо сонце згасив,

В гаї змовкла пташина,

З неба місяць спросив:

«А де ж зореньки ясні, любі донечки де?»

«Ось ми, тато, за хмаркой, бо там дощик іде!»

«То не дощ , мої доні, то – вечірня роса,

Вона вкрила все поле і діброви, й ліса…

То небесна водиця, вона силу дає,

Напуває землицю, поки сонце встає.

А як яснеє вийде зігрівати весь світ,

Вона хмаркою стане і в далекий політ

Полетить в високості дивуватись красой,

Щоб тихенько надвечір впасти знову росой…»

ПІСНЯ ПРО РІДНИЙ КРАЙ

Я народилась в благодатнім краї,

Серед степів таврійських вікових,

Де щира пісня серце моє крає,

Де Дніпр-Славута в берегах застиг.

Навіки полюбила я цю землю,

Гайманський під нетронутий плугом…

У високості лине павутинка…

Куди не глянь-яка краса кругом.

І сходом сонця вранці я говіюсь,

За тихий рай я Господа прошу.

Нехай же спокій й мир панують всюди,

Ніщо не потривожить цю красу.

ПРО ЛІНУ КОСТЕНКО

Поезія у Ліни неповторна,

Вона немов окрилена, жива,

То яблуня постука у віконце,

А то старенька груша ожива.

Її вірші – то світлі мрійні зорі,

Вони, неначе, кличуть у політ.

Сумна арфістко рученьки вербові,

Живи, поете, ще багато літ.

В словах твоїх я чую шум акацій,

Дубів крислатих гомін віковий.

І починала з нових ти абзаців

Крутий виток своїх парнасних мрій.

Живи, твори чудові свої вірші,

Вони звучати будуть у віках…

Калина міряє коралі пишні,

Слова- перлини сяють на вустах.

Ти людям ще багато чого скажеш,

Я вірю, що ще зможеш донести,

Що поезія – це дійсно неповторність

Якийсь безсмертний дотик до душі.

А СНІГ ІДЕ, КРУЖЛЯЄ ХУРТОВИНА

А сніг іде, кружляє хуртовина,

Сердитий вітер в шибку стугонить.

Біля матусі я – мала дитина,

Іще душа у мене не болить…

Відскаженіла хуга і замовкла…

Пройшли роки, пройшла і щастя мить…

А мами вже нема, пішла рідненька…

А сніг мете і вітер стугонить…

ЖУРАВЕЛЬ КУРЛИКАВ УНОЧІ

Журавель курликав уночі,

Покружляв він тихо над селом

І у вирій смутно потягнувсь

Із своїм поламаним крилом.

Я ще довго чула його плач,

І кричала в небо: “Повернись”.

Тільки ж не повернеться, а жаль…

Полетів, де народивсь колись.

Промине він тисячі доріг,

Через сто морів перелетить,

Батьківщину в пам’яті беріг,

Щоб не пропустити щастя мить.

Щастя, коли крильми обійме

Рідне поле й світле джерело,

Рідний край його в путі зберіг

І підтримав зранене крило…

Ну, а люди, що ж вони?

Чи так, як і птиці пам’ять бережуть?

Рідний дім і батьківський поріг,

Повертають на дитинства круг..?

ТИХО ЗАПАЛЮЮ СВІЧКУ…

Тихо запалюю свічку,чую зітхання в кутку.

То моя Домовичка відпочива на мотку.

Тихо клубочок качає лапкою кіт-воркотун.

Він її пісень навчає, казок, легенд, навіть дум.

Бає він казку за казкой….

Про острови і моря,

То про розбійників грізних,то про Салтана-царя.

Слухаєм ми коточка,тихо свіча догора…

Спить моя Домовичка – буду спати і я…