Редько Петро Андрійович

0
254
views

Була зима – холодна, люта і тихо-тихо падав сніг, коли в селі Оріхове Василівського району Запорізької області 25 грудня 1926 року в сім’ї молодого подружжя Андрія та Марії Редьків з’явився на світ другий син, якому дали ім’я Петро.

Життя ішло за роком рік. Батько працював агрономом, мама доглядала дітей. Так і жила не багата, але дружна сім’я Редьків. Виріс старший Андрій. Підростав Петро, неначе вчора був маленький, а вже минуло 10 років, навчався у школі.

У тридцятих роках сім’я Редьків переїхала в Іванівку. У 1940 році Петро закінчив 6 класів. Як і у всіх його однолітків, у нього були мрії. Та не судилося їм збутися. Розпочалася війна. Холодна і жорстока, зла і голодна, щедра на горе і страждання. Він з болем у серці пригадував своє босоноге дитинство. Коли на українські міста і села полетіли перші бомби та снаряди, Петру виповнилося всього 14.

На все життя запам’ятав він ридання-голосіння матері, яка проводжала їхнього батька в 1941 році на фронт. А потім сім’я отримує страшну звістку, що батько й чоловік червоноармієць Редько Андрій Олексійович пропав без вісті в серпні 1943 року.

У суворі дні війни прийшов Петро до армії юнаком, якому ще не виповнилося і 18 років. Щодня з призивного пункту Іванівського райвійськкомату відправляли десятки мобілізованих юнаків, серед них був і Петро, якого призвали до лав Радянської армії 24 березня 1944 року. Прийнявши військову присягу 15 квітня, він два місяці проходить службу стрілком в 52 запасному стрілковому полку.

Для молодого розвідника Петра Редька війна розпочалася в місті Голдап на території Польщі в складі 751 артилерійського полку. Польща була окупована фашистами 5 років. Народ: одні – дивились з любов’ю та сльозами на очах, другі – зі страхом, а треті – зі злобою та ненавистю. Та, не зважаючи ні на що, радянські війська, серед бійців яких був і Петро, рухались і рухались без зупинки. Фашисти скаженіли. Між річками Віслою та Одером на 500 км підготували сім оборонних рубежів, стягнули 40 своїх дивізій.

Незламним, рішучим був у бою Петро, нещадним до ворога. За бої на Одері його нагородили медаллю «За відвагу». З боями він дійшов до Німеччини. Кипів і пінився затиснутий у бетон розлючений Одер. Вода в ньому брудна, мутна і темна. До Берліну – декілька кілометрів. Не те що небо – вода горіла від снарядів.

І тут солдатське щастя зрадило. Вже за кілька днів до Перемоги, у квітні 1945 року Петра поранено осколком у голову. Кінця бою не пам’ятав. Поруч щось бухнуло – і немов провалився у бездонний колодязь. Не знав скільки пролежав, втративши свідомість. Опритомнів у військовому госпіталі №1374. Три місяці лікарі виходжували Петра, боролися за його життя, а коли він піднявся на ноги, більше року продовжував службу в 71 окремій робочій роті стрілком. В серпні 1946 року при виконанні завдання командира пекучій біль пронизав все тіло, відкрилася рана, осколки заважали навіть розмовляти. І знову лікування, тепер уже лікарі Московського військового польового госпіталю п’ять місяців боролися за життя Петра. Та він переміг хворобу, проте служити більше не міг. 2 грудня 1946 року його звільняють зі служби в запас, по хворобі. Він повертається до рідної домівки в Іванівку.

Разом з іншими Петро взявся до відбудови селища. Тоді ж познайомився з гарною дівчиною, зустрів своє перше кохання. Щовечора поспішав на побачення. А вже пізніше четверта післявоєнна осінь на все життя з’єднала  два закоханих серця юного Петра та Надії. В листопаді 1949 року вони зареєстрували свій шлюб. У них народились сини – Сашко, а потім Петро.

Петро влаштувався на роботу в місцевий колгосп. З того часу і працював на найвідповідальніших ділянках. А коли попросили допомогти ковалям – не відмовився. До ковальського горна Петро Андрійович став ще в 50-х роках. Працював спочатку молотобійцем, а потім вже ковалем. Не відразу звик до півпудового молота. День за днем йшли будні коваля, що вимагали вміння, майстерності та молоднечої сили. В будні і вихідні, в досвітній час і пізнього вечора, в посівну і в жнива, цілий рік від кузні на краю Іванівки було чути важке гупання його молота та мелодійний передзвін ковальського молотка. Завжди була робота для коваля у колгоспі «Радянська Україна». Багато знарядь відчула на собі дбайливість рук колгоспного майстра. По його мозолистих руках можна було здогадатися, що за професією він – коваль.

В п’ятдесятих роках ковалі виконували різні роботи: кували розвори возів, обковували люшні гарб, виготовляли граблі, гвинти та гайки.

Ось під’їхав бричкою Шип Юхим Платонович, прохає: «Петя, синку, обкуй колесо до брички, бо нічим буде підвозити воду в поле». І Петро обковує.

Працював він з Грибом Іваном Павловичем, Трибушним Іваном Володимировичем і у кожного намагався перейняти досвід. Уся техніка, яку ремонтував Петро, працювала надійно, безвідмовно.

Взимку до кузні підтягували сівалки, плуги та культиватори, влітку під’їздили трактори та громіздкі ПТС-40. Тільки-но від кузні від’їхав комбайн, як натомість під’їхав трактор Т-74 з першої бригади. «Сергу треба зігнути, Петро», – звернувся засмучений механізатор до коваля. Той мовчки кинув кілька  совків вугілля, над горном з’явився спочатку сивий дим, потім – веселі язики полум’я. Ще через кілька хвилин коваль заклав у горно стальну шину, а невдовзі витягнув її розпечену, червону і поклав на ковадло. А вже за годину серга була готова. Ледве зник за поворотом трактор, з’явився ще один замовник. Та і не відмовлявся від будь-якої роботи: він і коваль, і слюсар, а якщо потрібно, то і зварювальні роботи виконував.

За хорошу, сумлінну роботу Петра Андрійовича Редька нагороджено медаллю «За трудову доблесть», неодноразово нагороджували цінними подарунками, грамотами.

Та час спливає швидко. Старість не питає людину чи та її хоче. Чимало ровесників Петра Андрійовича після напруженої праці вже давно зі спокійною совістю вийшли на заслужений відпочинок, а він продовжував працювати ще дев’ять років після виходу на пенсію. І лише в останній день грудня 1990 року звільнився з роботи, залишивши назавжди спочивати свій ковальський молот.

Наче мить пролетіли роки. Ніби вчора він в двадцять війну закінчив. У труді важкім літа минули, його вже ветераном звуть. Ніби вчора став на весільний рушник, а вже більше 65-ти років подружнього життя. Сини його, орли крилаті, один із них рано відійшов у вічність. Вже й дім побудував, виростив сад, дочекався онуків та правнуків.

В травні 2010 року представник Іванівського об’єднаного військового комісаріату повідомив Петру Андрійовичу, що відповідно до наказу Міністра оборони України від 13.04.2010 року №189 «Про присвоєння військових звань громадянам України – учасникам бойових дій та інвалідам Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» йому присвоєно чергове військове звання підполковника.

Проте фронтові рани все частіше і частіше нагадували про себе, різко погіршилося здоров’я.

14 липня 2014 року на 88-му році життя тихо, непомітно відійшов у вічність учасник бойових дій, інвалід Великої Вітчизняної  війни Редько Петро Андрійович.

Ольга Іванівна Банашевська, стаття із газети «Нове життя» за 2013 рік