Династія Базиків. Дід Федір

0
448
views

В нашому селищі проживає подружжя Базиків – Іван та Алла. Родовід по чоловічій лінії в 18 сторіччі розпочав прадід Івана – Єфрем, в багатодітній сім’ї якого в селі Шотове нашого району (нині Шотівка) в 1908 році народився син Федір.

Сім’я прадіда не була багатою, жили бідно, тож дитинство не балувало Федю. Щоб допомогти родині та якось вижити самому з ранніх років пішов заробляти на шматок хліба. З ранку до вечора працював у полі, на конюшні. Батракувати довелося не в одного багатія, та всі вони були однакові – аби тільки працював та й працював без відпочинку.

Минали роки, подорослішав Федір. Одного разу розсипав на конюшні корм, багач помітив і вилаяв хлопця. А Федір у відповідь – погано працюю, шукай іншого. Кинув вила та й пішов геть з двору. Та вже на наступний день почав батрачити в іншого місцевого багатія. В цьому дворі батракувала і тиха, не говірка дівчина Онісія, на рік молодша за Федора. Доля звела їх випадково. Познайомилися, як кажуть, приглянулись одне одному і вже згодом створили сім’ю.

Багатій поважав молодят, бо Федір з ранніх літ пізнав усі премудрості хліборобської праці, вправно виконував будь-яку роботу, працював від зорі до зорі. Не пасла задніх і Онісія – все вміла, все встигала робити, з раннього ранку уже на ногах. Тож молода сім’я отримала від господаря землянку, не хороми, проте мали де жити окремо, свій дах над головою, а не на сіні у хліву.

Дружно жили молодята, великою радістю була поява їх першої доньки, яку нарекли Надійкою, через 6 років – в 1935 році – знову народжується донечка Віра, а в 1940 році – синок Ваня.

Базик Федір Єфремович


На той час Федір оволодів спеціальністю тракториста. Ще юнаком він пристрастився до техніки. Ця пристрасть і привела його в щойно створену МТС (моторно-тракторну станцію), працював і на тракторі, і на комбайні, водив по шотівських полях перші вітчизняні трактори, збирав хліб. Дружина працювала в колгоспі на різних роботах – на фермі, в полі, іноді її з жінками посилали на підмогу в лісорозсадник у Веселівку.

Та не довго втішався родинним щастям Федір, червневого світанку впала чорним вороном на землю звістка – грізна і сувора війна. Односельчани пішли на фронт. Країна запалала у вогнях війни. Спочатку Федір Єфремович мав відстрочку від призову в армію – дали «бронь», бо він повинен був збирати урожай.

Тим часом ворог наближався до району. Між Шотівкою та Іванівкою було засіяне кукурудзою поле, коли відходили війська Південного фронту у вересні 1941 року червоноармійці у ньому ховалися. В двір, в якому жила сім’я Базиків влетів німецький танк та почав стріляти по полю. Землянка здригалась від вибухів, Онісія Петрівна міцно притискала до себе маленького Ваню, заспокоювала, щоб не плакав, бо дуже боялась, щоб німці не почули дитячий плач та не зайшли до хатини. Але все минулося, фашисти рушили далі, а у Онісії Петрівни з’явилося пасмо сивого волосся.


Тяжко жилося сім’ї в часи окупації. Фашисти знущались, вбивали та грабували мирне населення. Одного разу два рудих німця з автоматами завітали до оселі, сподіваючись поживитись їжею або забрати щось цінне з майна Базиків. В землянці стояв лише довгий стіл, стільці та напівпорожня скриня з старим одягом та трійко зляканих дітей, яких Онісія Петрівна міцно тримала за руки. Німці зареготіли голосно, вдарили прикладом жінку та й пішли з хатини. Знову все минулося, та мама довго заспокоювала переляканих дітей, які дуже плакали. Так і жили: інколи ховалися під час облав у балці в кущах, інколи лягали спати на солом’яну підстилку навіть не вечеряючи, бо не змогла мама дістати зі схованки їжу.

31 жовтня 1943 року район був повністю звільнений від фашистів. Після звільнення в Шотівці в поду розташувався авіаполк.
По всьому району розпочалися роботи по відбудові зруйнованих господарств.

На початку листопада 1943 року Федора Єфремовича викликали до Іванівського райвійськкомату, призвали до лав Червоної Армії, вручили повістку.

З болем у серці залишав він дружину з дітьми відбуваючи на фронт. Батько ніжно взяв на обидві руки спершу доньок, а потім високо підняв маленького Іванка, міцно по черзі поцілувавши. Не знав тоді ніхто, що це була остання батьківська ласка. Жодного разу потім діти не почули батьківського голосу, зростали напівсиротами.

Фронтовий шлях сільського тракториста Базика розпочався на підступах до Перекопу з гвинтівкою в руках. Мобілізовані військкоматом новобранці разом з Федором відразу потрапили в саме пекло.

Про запеклі бої за Перекоп при форсуванні Сивашу свідчили великі втрати не лише ворога, а й наступаючих частин Червоної Армії. Ворог обороняючись скаженів, мав три потужних оборонних лінії, майже 40 км суцільних рядів огорож з дроту, мінні поля. Перший бій був страшний і короткий. Відразу прорвати оборону ворога не вдалося, після коротких перепочинків червоноармійці знову йшли в нові атаки. Під час чергової атаки був тяжко поранений стрілок – рядовий Базик. Санітари доставили його в госпіталь.

Коли до Онісії Петрівни дійшла звістка, що Федора поранено і він знаходиться на лікуванні в польовому госпіталі, то вона швидко зібрала гостинці і вирушила в далеку дорогу до Чаплинки. Пішки, інколи на бричці, добиралась з клунками до госпіталя, щоб підтримати свого чоловіка.

Яка це була велика радість для неї, бачити його живим і цілим серед стогону, крику покалічених солдатів.

Дорогою до дому сльози градом котилися по її щоках. Мабуть, віщувало тоді її серце, що вони більше не побачаться, що це остання їх зустріч.

Після лікування в госпіталі, знову в строю, знову на фронт стрільцем в складі 881 стрілкового полку, 158 стрілецької дивізії, яка на той час була підпорядкована третьому Білоруському фронту, а згодом – першому Прибалтійському фронту.

А потім закрутилось все, завертілось в шаленому круговороті днів і ночей, сповнених болю і відчаю втрат, поразок та відступів.
Село за селом, місто за містом в жорстоких боях визволяли червоноармійці 158 стрілецької дивізії рідну України від ворога. Потім були бої за звільнення Білорусії, Литви.

Кожного разу із завмиранням серця на порозі своєї хатини зустрічали дружина та діти, листоношу з полиняною від сонця та вітру шкіряною сумкою. І кожного разу з полегшенням і великою радістю зітхали, що їм не прийшла «похоронка», значить чоловік і батько живий.

Влітку 1944 польова пошта доставила радісну звістку з фронту – звернутого в трикутник листа, написаного олівцем від Федора Єфремовича.

Він писав: «… моя люба, кохана Онісія бережи себе і наших діток. Я живий, здоровий. Наш полк з боями звільняє територію Литовської республіки. Чекайте мене, я повернуся з перемогою. Дуже сумую за вами, люблю, обіймаю в думках, міцно цілую. Ваш Федір».

Це був перший і останній лист, якого прислав Федір Єфремович сім’ї. Восени 1944 року почалися кровопролитні бої в ході форсування річки Вента та звільнення від фашистів сіл і міст Латвії. В тяжких умовах суцільних лісів, відбиваючи одну за одною атаки противника, полк підійшов до підступів міста Кулдига. Ворог чинив відчайдушний опір. Окремі населені пункти доводилося брати по два-три рази.

Під час бою біля села Ладоні 26 грудня 1944 року ворожа куля обірвала життя нашого земляка, а йому було лише 36 років. Жити та жити б. Того дня, на полі бою полягло більше ста червоноармійців-побратимів Базика Федора Єфремовича, які пліч-о-пліч воювали з ним – Катана Федір, Яксумбаєв Ісалхан, Єршов Михайло та інші.

Спочатку Федора Єфремовича поховали на кладовищі в селі Ладоні, Курсентейської волості, Кулдигського повіту. А по закінченні війни прах Федора Єфремовича перепоховали на братське військове кладовище на краю селища Курсіші, волості Курсішу, Салдуського краю Латвії. Та про це сім’я Федора Єфремовича дізнається лише через 29 років.

Вже і війна закінчилася, а про Федора Єфремовича нічого не було відомо. Рідні сподівались, вірили, що ось-ось він відгукнеться. Та минав час – і ніякої звісточки.

Дружина Федора Єфремовича була дуже набожна людина. Кожного вечора, Онісія Петрівна ставала на коліна перед образами, плакала та молилась, звертаючись до святих покровителів, щоб залишився живим її «хазяїн» (так вона завжди називала чоловіка), та прислав бодай яку звістку про себе. Та небеса залишались глухими довгі роки.
З кожним днем радіо в селі сповіщало все нові радісні повідомлення. Відгриміли останні бої, прийшла довгоочікувана Перемога. А навкруги – руїни, розруха, голод. Діти швидко подорослішали, засмучені, одягнені в не по розміру одежину, голодні, з повними очима страху. Наді -16, Вірі – 10, а Івану – п’ять років. Залишившись вдовою в тяжкий, повоєнний час, Онісія Петрівна змогла вистояти і як не важко було жінці ростити одній трьох дітей, та вона не шкодувала ні сил, ні всього іншого. Онісія Петрівна зробила все, щоб її діти вийшли в люди, вона виховала доньок і сина – порядними, працьовитими, чуйними і добрими.

77 років над іванівською землею чисте мирне небо. Багата на славних героїв наша земля, серед них – Базик Федір Єфремович, який віддав життя в ім’я свободи і незалежності нашої Батьківщини.
Схиляємо голови перед його світлою пам’яттю.

Ольга Іванівна Банашевська

Далі буде