Павло Павлович Дереза. Навіки у пам’яті

0
442
views

Зимового вечора 3 лютого 1920 року в селі Іванівка Мелітопольського повіту Таврійської губернії Феодосія Кузьмівна Дереза народила хлопчика. Чоловіка вдома не було. В той час Павло Омелянович воював на фронті громадянської війни. Так як сім’я була дуже набожна, на другий же день пішли до церкви охрестити хлопчика та назвали його Павло. Батюшка сплутав число і в церковній книзі записав – Павло Павлович Дереза народжений 04 лютого 1920 року.

Війна закінчилась, але батько не повернувся з фронту – загинув.

Мама Павлика залишилась солдатською вдовою. Після смерті чоловіка життя в сім’ї Дерезів стало для неї пеклом. З маленьким Павликом, зі слізьми на очах та вузликом у руках вона повернулась до своєї матері та сестер.

 Сім’я жила бідно, душили злидні. Хатина була дуже стара, стіни й дах обросли травою. Доля голодна й обірвана наступала на п’яти малому Павлику. Дуже ж вони бідували з мамою, завжди хотілося їсти. І якою ж була його радість, коли мама на якесь свято купувала йому бублика або пряника.

 Так і ріс хлопчик з мамою, тітками та бабусею. З ранньої весни і до пізньої осені мама поденно тяжко працювала у заможних селян. Вихованням маленького Павлика займалася бабуся Параска. Саме вона навчила його багатьох казок та молитов. У 6 років він знав молитву «Отче наш»… Бабуся навчила його берегти і шанувати хліб, поважати старших. Вона завжди говорила, що щоб отримати маленьку хлібинку, треба довго і важко працювати, хліб – і вічний, і святий. Бабусині слова він запам’ятав на все життя.

 Коли Павлику виповнилося 7 років мама придбала зошита і вчила писати його букви та палички. А в середині вересня 1927 року, коли вже йшли заняття, повела маленьке худорляве хлоп’я до школи у 1-й клас. Тоді дітей приймали до школи у 8 років, а Павлику зробили виняток, бо був не за роками розумний. Хлопчик навчався добре, з торбинкою через плече, яку з полотна пошила йому бабуся, з охотою ішов до школи. Перший клас Павлик закінчив в числі кращих учнів, але так і лишився малим на зріст та худим. Мама з учителькою вирішили на рік залишити його дома, щоб трішки підріс, бо дуже ж він був малий.

Вечорами, обнімаючи Павлика, мама часто плакала приказуючи: «Який же ти худенький, мій маленький синочок. А бабуся їй у відповідь: “А від чого ж він буде міцний? Хіба з води та хліба?”. Бабуся знову займалась вихованням внука, навчила його читати по-слов’янському. Перезимувавши зиму, восени 1929 року Павлик іде навчатись до школи у 2-й клас. У цьому ж році вони з мамою переїхали жити до своєї землянки, яку будували зі слізьми – то саман розкисне на дощу, то дошок не вистачало. Та все ж таки з горем пополам збудували. То була вже їхня, рідна хата, а не чужа. Тепер хлопцеві ніхто не дорікатиме куснем хліба та місцем на печі.

 Рік за роком ріс Павлик. Він бачив, як важко доводилося мамі, і гірко переживав її сльози. Це була страшна, голодна весна 1933 року. Нерадісним було його дитинство. Рятували пайки з цукру та крупи, які мама отримувала один раз в місяць. Пайки давали сім’ям, де були діти, батьки яких загинули на війні.

 Хлопець закінчував 5 клас, саме тоді в школі вперше ввели екзамени. З п’яти класів, які були на початку навчального року, в школі залишилося неповних два класи. Багато дітей не дожили до екзаменів. Павло добре здав всі три екзамени.

 Минали роки. Начебто тільки вчора маленьке хлоп’я вела за руку мама до школи в 1-й клас, а вже сьогодні Павло закінчив 10-й клас Іванівської середньої школи, успішно здав останній з 14 екзаменів та отримав атестат з середнім балом 4,5. Навчався в усіх класах добре й одержав похвальну грамоту за таке навчання. Він ніколи не відчував такої втоми від навчання, як при закінченні школи. Продовжувати вчитись не мав змоги – не давала бідність, не було в чому і не було на що. Харчувалися з мамою дуже погано – хліб і пахта, яку купували в ларьку маслозаводу. Та дякувати Богу – вижили, пережили всі біди.

Та нарешті доля посміхнулася юнакові. Павла з друзями зустрічає завідуючий Іванівського районного відділу народної освіти Петро Миколайович Матюшко, колишній його класний керівник. Він пропонує хлопцям їхати на курси вчителів. Павло миттєво погоджується та їде в місто Генічеськ на місячні курси вчителів початкових класів, які закінчує з відзнакою. Як найздібнішому учневі, ще зовсім юному і без вищої освіти, Павлу довіряють навчання дітей та призначають вчителем Шотівської початкової школи. 15 серпня 1938 року стає першим його робочим днем. Це були його перші кроки на освітянській ниві. Мама купила йому простого костюма, в якому піджак без підкладки, а відділ освіти видав декілька метрів матерії, з яких пошили дві сорочки.

 1 вересня молодий вчитель невпевнено переступає поріг 2 класу зразкової школи. Завідуюча школи Ніколаєва Марія Ксенофонтіївна та вчителька Болдовська Марія Костянтинівна були його першими наставницями, які передавали Павлу свій багатий педагогічний досвід, завжди підтримували його в роботі. Щоденник молодого вчителя перевіряли кожного дня, коментуючи його недоліки. Але Павло не ображався, а уважно прислухався до кожного зауваження, намагався не повторювати помилки.

 Наближався новий 1939 рік. Павла, без його відома та згоди, як холостяка, переводять з 01 січня в Борисівську початкову школу, де він навчає учнів другого, а потім 3-го класу.

 Павло завжди знав, що стане вчителем. Мріяв вступити до Бердянського інституту. Та вступити до вузу і завершити навчальний рік третьокласників не встиг – 27 листопада його призвали до лав Червоної Армії. А вже 28 листопада направили в Харківське бронетанкове училище, після іспитів зарахували курсантом. В училищі була “залізна” дисципліна. Усюди панував лад. Навчався Павло відмінно, йому дуже подобалося в училищі, займався художньою самодіяльністю. Коли закінчував курс навчання, розпочалася Велика Вітчизняна війна, яка сплутала всі його плани та надії.

10 серпня 1941 року Павлу присвоїли звання лейтенанта, потім призначили командиром танкового взводу танкового батальйону та відправили в Сталінград (Волгоград). Згодом перебазували за Волгу, поблизу селища Ахтуба, де батальйон прийняв бій з німецькою авіацією…

 Іде війна та коханню не накажеш. Саме тоді Павло зустрічає ставну брюнетку Фаїну. Знайомство з красунею Фаєю перевертає все його життя. Коли побачив її, довго не роздумував, діяв за військовим правилом: якщо подобається – одружись. Дівчина не відмовила, дала згоду на шлюб, який вони у грудні 1942 року реєструють в Уральському р/в ЗАГС.

День за днем минають місяці, триває війна. Командир полку отримує наказ про передислокацію на Урал та переведення їхнього полку в навчальний. Там же, на Уралі, сім’я Павла отримує звістку про закінчення війни. Відгриміли залпи Перемоги, потекли мирні дні.

Подружжя Дерезів живе у мирі і злагоді. В жовтні 1945 року в сім’ї народжується первісток Валерій. Павло був на службі у військовій частині, а Фаїна працювала в контрольно-обліковому бюро.

 За участь у Великій Вітчизняній війні Указом Президії Верховної Ради СРСР від 09 травня 1945 року Дереза Павло Павлович нагороджений медаллю «За победу над Германией в ВОВ 1941-1945 гг.», яку йому вручив 14 квітня 1946 року командир 29 учбового танкового полку підполковник Гирда.

 Щедрі хлібом та людською добротою тяжкі шляхи Таврії. Влітку вони окутуються стовпами куряви, а взимку – покриваються невилазною багнюкою. Вони щоразу приходили у снах до Павла, неначе кликали його до себе, додому. Та й матуся, яка була йому і за маму, і за тата, лишилася одна в далекій Таврії і сумує, чекає сина. А тут і нагода трапилась повернутись на Херсонщину.

 29 липня Павла за станом здоров’я комісують зі служби в званні капітана. Демобілізувавшись, він одразу ж приймає рішення їхати на Батьківщину. На початку серпня 1946 року Павло разом з дружиною та десятимісячним сином повертається в рідну Іванівку і не впізнає село. Воно зруйноване, спустошене, скрізь, на всьому сліди війни: окопи на колгоспних нивах, обгорілі димарі хат. Серце рвалося від болю. Навіть не відпочивши від далекої дороги з 8 серпня Павло приступає до роботи учителем 5-7 класів та викладачем військової справи в Іванівській середній школі. Із 1 вересня наступного року та ще протягом наступних трьох років викладає німецьку мову у 8-10 класах цієї школи.

 В районі засуха. Павло Павлович з сім’єю живе разом з мамою в старій маминій хатині. Сім’я бідує, та все ж вижили, пережили страшну біду – голод 1946-1947 років.

В серпні 1947 року Павло Павлович вдруге стає батьком – народжується син Слава.

 В березні 1950 року рішенням бюро райкому партії Павла Павловича затверджують завідуючим сектора партквитка і партстатистики. До виконання обов’язків на цій посаді він приступає з 20 числа. Роботи було мало, тоді в партію в районі приймали за місяць одного, а коли й 3-х чоловік, тому Павло Павлович мав змогу продовжувати викладати німецьку мову у школі. На посаді завідувача сектора він працює майже два з половиною роки.

10 березня 1952 року на пленумі райкому партії приймається рішення про затвердження його кандидатури на посаду завідуючого відділом партійних, профспілкових та комсомольських організацій райкому партії району. У той же час його обирають членом бюро райкому партії. Пропрацювавши рік і місяць на новій посаді Павло Павлович звільняється, знову за нього все вирішує партія. 

23 червня 1953 року бюро Херсонського обкому партії приймає рішення про направлення його на навчання в Одеську партійну школу, в якій він навчається три роки та закінчує її з відзнакою. Саме тоді, навчаючись в Одесі, Павло Павлович отримує радісну звістку з дому – дружина народжує третього сина Володю.

Після навчання рішенням бюро райкому його затверджують заввідділом пропаганди та агітації райкому та працювати довелося лише два місяці. На пленумі райкому знову обирають його в члени бюро та секретарем по зоні Іванівської машинно-тракторної станції райкому. До роботи секретаря приступає з 28 листопада 1956 року і працює до вересня 1957 року, коли на пленумі райкому його обирають другим секретарем райкому партії.

Будь-яка праця приносила радість Павлу Павловичу, він завжди виявляв почуття відповідальності за доручену справу. Спочатку кожного дня отримував дані про роботу всіх тракторних бригад МТС, потім контролював виконання планів хлібоздачі державі.

 В районі відбулося укрупнення колгоспів, з 54 лишилося 16. Працювали всі на повну силу. Колгоспники отримували багато хліба, а з грішми було гірше. На той час село будувалося, влітку влаштовували толоки, а вечорами звучали пісні. Бідно жили матеріально, зате краще духовно.

В серпні 1959 року Павло Павлович звільняється з посади другого секретаря райкому та приступає до роботи на посаду директора Іванівської середньої школи. На перших порах було дуже важко, рано ішов і пізно повертався додому. Школа занедбана, низька дисципліна серед вчителів.

 В 1963 році укрупнюють райони, Іванівський відносять до Нижньосірогозького. Павло Павлович продовжує викладати історію в 5-11 класах та очолює школу. В січні 1965 року відновлюють Іванівський район. З педколективом Павло Павлович спрацювався, школа вийшла в число кращих.

Так би й далі працювати. Та у райкомі знову за Павла Павловича вирішують його долю – йому пропонують посаду завідуючого Іванівським районним відділом народної освіти, обіцяючи, що це тимчасово, поки підберуть нову кандидатуру. Вибору не було – або погоджуйся, або зовсім залишишся без роботи. З 13 січня 1965 року Павла Павловича переводять завідуючим відділу освіти району. Дав згоду та зрозумів, що марно. Директора самовільно приймали рішення, в районі не було жодного типового приміщення школи, всі пристосовані, навчання проходили в дві зміни. Доїхати до Іванівки було важко, доріг не було, як ідуть справи в освіті району ніхто і гадки не мав, проте продовжували завжди критикувати.

Йшов час, успішність учнів ставала кращою, вище середньообласного показника. По охопленню учнів продовженого дня; по створенню фонду підручників; по бальних танцях, серед гуртків шкіл; по навчально-дослідницькій роботі на пришкільних ділянках Іванівський район вийшов на перше місце в області. Тепер район з питань освіти ставили у приклад, хвалили, а не хаяли. В 1969 році було збудовано перше типове приміщення Шотівської восьмирічної школи, а в 1970 році – Першотравневої середньої школи. Павла Павловича підтримували райком партії, райвиконком та голови колгоспів району. Особливу підтримку він відчував від Поздняка Василя Григоровича, Німовця Олександра Івановича, Філіпова Василя Григоровича. Наприклад, в колгоспі ім. Бахтурова учні і вчителі харчувалися безкоштовно, колгосп «Южний» перераховував кошти на підручники, колгосп «Радянська Україна» постачав молоко дітлахам шкіл та дитсадків.

 Швидко, швидко плине час. Сивина посріблила скроні, з’явились ранні промінчики зморшок побіля очей, наступив останній передпенсійний десяток років в житті Павла Павловича. Замість одного року роботи, як обіцяло районне начальство, він працює вже сьомий рік завідуючим райВНО. Декілька разів пише заяви про повернення в школу, кожного разу йому відмовляють. Але життя розпоряджається по-своєму.

 Закінчувався 1970-й рік. Район не виконував план по здачі молока державі, 1-й секретар райкому партії Сковронський С.А. та голова райвиконкому Качук О.С. дають вказівку головам колгоспів припинити відпускати з комор молоко школам та дошкільним закладам району. Це обурює Павла Павловича, тому виступаючи на сесії районної ради, він критикує цих районних керівників, які за фахом вчителі та повинні піклуватися про здоров’я учнів, а приймають такі рішення. Виступ зробив свою справу. Наказом облВНО Павла Павловича з 21 червня 1971 року переводять вчителем історії та географії в Іванівську восьмирічну школу. Як він це пережив, лише йому відомо. Та трибуна виручила, його мрія збулася – школа, учні. Кожного разу, переступаючи поріг класу він розумів, що виховує майбутнє нашої держави, від чого у певній мірі залежить те, яким буде завтрашній день. Тому не шкодуючи сил і здоров’я, віддавав свій талант і душу, серце молодому поколінню. До одних учнів він був простий, по-батьківському добрий, до інших – вимогливий, бо не терпів ледарів та прогульників.

 Лихе прийшло неждано – у січні 1974 року помирає його мама Феодосія Кузьмівна.

 Труднощі, незгоди, прикрощі, втрати – ніщо не обійшло його стороною, погіршується здоров’я, спочатку перший, а через два роки і другий мікроінфаркт. Оформивши пенсію по вислузі років, 01 вересня 1976 року Павло Павлович залишає школу, віддавши освіті 22 роки. Та вже в січні 1977 року його запрошують до райкому партії та пропонують зайнятись створенням Іванівського районного музею. Не вагаючись – погоджується, і з 20 січня, як організатор музею, приступає до роботи.

Відкриття музею (стаття у газеті “Нове життя”)

Два з половиною роки він досліджує героїчне минуле нашого краю та долі жителів району, зустрічається зі старожилами, збирає експонати, оформлює кімнати. Безліч разів відвідує обласні бібліотеки, історичні музеї та архіви Херсона, міст України та Криму.

 06 липня 1979 в день відкриття музею Павла Павловича призначають директором, де він працює до останніх днів свого життя.

 Закінчувався робочий день, але не закінчувалися буденні турботи Павла Павловича, треба ще виконувати громадські доручення. Дивувались сусіди Ольга та Олексій Дебелі, як вистачає у цього чоловіка життєвої енергії та сил, щоб бути принциповим керівником на роботі, виконувати громадські доручення, встигати після напруженого робочого дня на ходу поспілкуватися із знайомими, колишніми учнями та і вдома в саду, на городі давати лад. А коли ще й депутатські обов’язки лягали на його плечі, то взагалі всі дивувалися його енергії. Іноді за чашкою чаю Ольга Харитонівна нібито ненароком нагадувала сусіду, що вже пора на відпочинок, а Павло Павлович завжди відповідав: «Буду працювати, поки можу приносити користь людям». І це було дійсно так, він все встигав. Були часи, коли Павло Павлович вставав тоді, коли діти ще спали, а лягав – коли вже спали. Він вдало поєднував роботу з активним громадським життям.

 Як депутат селищної ради, а згодом і районної, в 1965-1971 роках переймався долею іванівців, зазвичай з малозахищених сімей.

 Протягом багатьох років був у числі робсількорівського активу, мав живе слово громадського кореспондента місцевої газети «Нове життя».

 З 1977 року очолює позаштатний відділ по торгівлі, побуту та громадському харчуванні райкому народного контролю. Лише в 1983 році він провів понад 30 результативних перевірок, що дозволило значно скоротити випадки приховування дефіцитних товарів та обрахування покупців.

 В 1987 році переймався проблемами створення музеїв в сільських радах. Він оббивав пороги кабінетів керівництва району, постійно нагадуючи про сучасні вимоги виховання молоді на бойових і трудових традиціях попередніх поколінь. «Село без музею – воно наче людина, яка втратила пам’ять» – говорив він.

 У 1989 році Павло Павлович – голова територіальної Ради ветеранів війни.

 Січень 1990 року, через 20 днів йому виповниться 70 років та незважаючи на зовсім немолодий вік, він не поспішає на заслужений відпочинок. Сил і енергії було ще багато – він міг дати фору багатьом молодим. І це дійсно так. Коли в суботу, 13 січня на сцені районного Будинку культури з’явився Павло Павлович в українському національному костюмі, в ролі ведучого та господаря вечора щедрівочок та колядок, зал вибухнув оплесками, які лунали протягом всього вечора. Гупнув ногою по сцені, підкрутив вуса та пританцьовуючи звернувся з промовою до глядачів. Які там 70 років! Парубок та й годі! Слова Павла Павловича підхоплюють учасниці ансамблю, звучать колядки, щедрівки. Виступ ансамблю увінчався вдячними оплесками глядачів.

 У жовтні 1990 року з його ініціативи в центральному сквері селища встановлено камінь – пам’ятник жертвам голодомору 1932-1933 рр.

 В 1995 році виходить «Книга Пам’яті України» (4-й том Іванівський район), матеріали для якої збирав та упорядковував Павло Павлович разом з редакційною колегією.

 І цей перелік його справ можна продовжувати і продовжувати.

 Павло Павлович був скромною людиною. Він не надто хотів та й не любив згадувати про себе, про своє життя, завжди намагався написати, розповісти про когось іншого. Він також рідко згадував про свою, як він казав, коротку бойову біографію. Коли його запитували про його життя, у відповідь лунало: «Яка там у мене біографія, не має у ній нічого цікавого». І так завжди.

 Життя триває… Чимало води зійшло, багато змінилось. Підросли діти, змужніли, набрались сил і життєвого досвіду, отримали освіту. Хлопців провели в армію, а згодом усіх одружили, з’явились на світ онуки. Ніби вчора освідчився в коханні Фаїні, а вже й золоте весілля відсвяткували. В парі вони прожили 59 років. Скільки років взаємного терпіння, уваги і турботи зробили їх з дружиною єдиним цілим. Вони зберегли свою родину на хвилях часу, в радості й біді. І все це завдяки їй – Фаїні Василівні, його дружині, яка стала для нього фортецею, його оберегом, за яким він вільно жив, дихав, працював.

 Все, чого не мав і не пізнав батько в голодному дитинстві, у злиденній юності, що втратив у зрілому віці, завжди намагалися компенсувати йому його діти, його три сина. Вони оточили його увагою та синівською любов’ю, а менший син Володя з кожним приїздом привозив фрукти, солодощі, найкращі ліки та книги, яких не було в батьківській бібліотеці. Бо ще зі шкільних років Павло Павлович мав пристрасть – любов до літератури, яку прищепила йому бабуся Параска. Саме це вплинуло на те, що з молодих років він почав збирати книги, створивши велику домашню бібліотеку.

 Минали роки, а він все працював і працював. Більше 24-х років свого життя Павло Павлович присвятив музею. Він не прагнув слави, для нього музей був як хліб, напевно, жити без нього не зміг би. До речі, на превеликий жаль, все те гарне та корисне, що було зроблено Павлом Павловичем в музеї не закріплено, не знайшло гідного послідовника.

 Йому вже минуло 80 років. За плечима 62 роки трудового стажу. А годинник цокав, час ішов, і його з кожним днем ставало все менше… І змінити це нікому не під силу. Все частіше турбувало здоров’я. Хвороба прийшла без запрошення.

 Земний шлях Павла Павловича обірвався після нетривалої хвороби, його покликали небеса. Останнім днем у його житті стала неділя 2 вересня 2001 року. Коли помер Павло Павлович, багато мешканців селища сприйняли це як особисте горе, хоча й прожив він чималенько – 81 рік.

 Багато всього він бачив у світі. Говорив: «…Як ми схожі на оту травичку, яка, за законами продовження життя і роду, з неймовірними труднощами пробивається з-під товщі асфальту…». По життю Павло Павлович йшов з доброю, відкритою душею і дітей вчив людяності, ввічливості.

 Відверта людина, ініціативний та енергійний керівник – професіонал з великої літери, якому ще довго завдячуватимуть жителі району за вагомий внесок у розвиток освіти, культури та музейної справи.

 Він знайшов свій шлях у житті, здобув освіту, працював, самовдосконалювався і залишив по собі хороший слід.

«Життя прожити – не поле перейти» – говорить народна мудрість. Правда, і по полю можна ходити по-різному: просто витоптати його ногами або ж прикрасити буйним колоссям, налити великою, нев’янучою силою. Павло Павлович прожив життя, залишивши після себе благодатну ниву.

За розповідями Ольги Іванівни Банашевської з газети «Нове життя»