Галина Радченко. Непростими шляхами долі

0
277
views

В пам’яті односельчан вона – завжди скромно одягнена жінка, з тихим лагідним голосом, русяве волосся, добрі очі і щира усмішка, яка завжди світилась на її обличчі. Жінка, яка з неймовірною силою долала життєві негаразди. Це її історія життя.

Дівчинку, яка з’явилася на світ 23 березня 1925 року в сім’ї Василя Довбні, назвали Анною. Сім’я жила в нашому селищі Іванівка. Батько – Василь Петрович – із сім’ї козаків, а мама – Мотря Яківна – полтавчанка. Обоє батьків працювали в колгоспі. Мала вона брата Івана та сестру Ольгу.

Після закінчення 9-ти класів Іванівської середньої школи Анна стала старшою піонервожатою цієї школи.

У червні 1941 року разом з 170 піонерами дівчина виїхала в оздоровчий табір на березі Дніпра в село Знам’янка (Кам’янського району, Запорізької області). Робота з дітьми полюбилась Анні. Поважали і п’ятикласники свою вожату. Одного разу хтось із дітей випадково назвав її Галею, з того часу і залишилась назавжди Галиною. Кожний день для вихованців табору починався з дзвінкоголосого співу горна, ранкової зарядки, а потім прогулянка, концерти, ігри, збір лікарських трав. Відпочивали всі: і дорослі, і діти табору. Так би і жити. Але…

Звістку про початок війни Галина одержала перебуваючи в таборі. Життя в ньому йшло розмірено і чітко, та з часом лінія фронту підтягувалася все ближче. Тож Галина разом з дітьми залишає Знам’янку та повертається додому в Іванівку.

Тоді їй виповнилось лише 16 весен. Нацисти окупували Іванівку 19 вересня 1941 року. Почалося насилля, грабіж. Доводилося ховатися по горищах і погребах. Молодь арештовують, насильно вивозять на каторжні роботи, проте багатьом вдається втекти. Однією з таких була і Галина Довбня.

Йшов жовтень 1943 року… Радянські війська вступили на іванівську землю, звільнивши її від фашистів. Тоді Галя іде працювати санітаркою в польовий госпіталь 87-ї дивізії. Від ліжка до ліжка, від пораненого до пораненого ходила вона, зовсім юна тендітна дівчина. Кому води подасть, кому рану перев’яже, але доводилось і мертвих солдат в морг виносити.

Одного разу, ранком, німецькі літаки скинули бомби на Іванівку. Одна з них розірвалася поблизу госпіталю та тяжко поранила подругу Галини – Надію. Всю ніч тоді проплакала Галя в комірчині і пообіцяла, що помститься і за поранення Надії, і за смерть солдатів.

Тож Галя іде до Іванівського військкомату з проханням відправити її на фронт. На Уралі, в місті Свердловську вона опанувала спеціалізацію радиста, а вже потім їй присвоїли військова звання єфрейтора та зарахували на військову службу у діючу армію 25-го пограничного полку 3-го Українського фронту.

Галина пройшла дорогами війни Румунії, Чехії, Словаччини, Югославії, Австрії. На всьому шляху її «зброєю» була старенька радіостанція типу «АК-11». В розвідгрупі Галину охороняли як велику цінність, вона забезпечувала безперебійний зв’язок, приймала й відповідала на закодовані телеграми. Галя підтримувала зв’язок поміж командирів під час боїв, передавала координати для ведення артобстрілів. Спочатку було дуже тяжко, та згодом звикла. Під час бомбардувань в окопах сховатись було ніде, під шквальним вогнем доводилось з’єднувати командирів. Якщо ж не було бомбардувань, з окопів не висувалась все одно, бо ворожі снайпери не дрімали. Коли ішов за боєм бій її старенька рація «щебетала». Вона пам’ятала десятки позивних – Фіалка, Зірка, Сокіл… І завжди без помилок з’єднувала командирів полків, дивізій, батальйонів, приймала закодовані телеграми, а потім давала відповіді на них. Коли бійці в бліндажі відпочивали, вона тихенько записували щойно прийняті повідомлення з фронтів. Поблизу Галі завжди був охоронець. Бійці берегли її, як зіницю ока, бо радисти завжди були ласою здобиччю для нацистських розвідників.

Галина брала участь у Балатонській та Віденській визвольних операціях в березні-квітні 1945 року.

Травень 1945 року Галина з фронтовими друзями зустріла у Відні. Не можна передати в словах ту радість, що охопила її при звістці «Перемога». Це слово означало – кінець смертям. Перший та єдиний знімок Галини у військовій формі зроблений у День Перемоги 9 травня 1945 року. До цього їй заборонялось фотографуватись, розповідати та повідомляти рідним, де і як служить.

На початку листопада 1945 року Галина демобілізувалась. Здійснилася найзаповітніша мрія 20-річної радистки – повернутися до рідного селища. Закінчились фронтові дороги солдата Другої світової війни Галини Радченко від Іванівки до Відня, через Україну, Росію, Чехію та Югославію. За ними – і гордість за Перемогу, і біль втрат бойових побратимів, і величезна радість від мирного неба. Тоді, в листопаді 1945 року, радистку проводжали додому всі бійці, бо любили її як доньку, як молодшу сестру. А повернувшись на рідну Іванівську землю, вона працює в середній школі старшою піонервожатою. Разом з дітьми проводить трудові десанти по збору металолому та макулатури, допомагають вдовам по господарству, організовують зльоти та спортивні змагання.

У вересні 1947 року Галина звільняється та їде вступати до Мелітопольського педагогічного інституту. Саме в цей час її затвердили на посаду завідуючої відділом шкіл і піонерів Іванівського райкому комсомолу. На цій посаді Галина працює лише рік і три місяці, бо вже в грудні 1948 року її обирають першим секретарем Іванівського райкому комсомолу.

До речі, парк в центрі селища (де танцювальний майданчик) висаджений її руками. Воду носили відрами із балки, довбали суху землю під ямки. Заморені тоді розійшлися по домівках, але всі були раді, що висадили багато дерев акації, кленів та шовковиці.

Через 4 роки Галину Василівну призначають директором Іванівського піонерського клубу. В Іванівці Галина Василівна зустріла свою долю і в вересні 1951 року вийшла заміж за Василя Радченка. Через рік стала мамою – у неї народився син Сергій.

У вересні 1953 року Галину Василівну затверджують на посаду завідуючої Іванівським районним відділом соціального забезпечення. Нелегко їй було на цій новій посаді та в неї було і бажання, і вміння працювати з людьми, тому будь-які труднощі – посильні. І так пройшло майже 10 років невтомної праці на посаді завідуючої до того часу, коли в 1963 році ліквідували Іванівський район, шляхом злиття з Нижньосірогозьким. У березні цього ж року Галину Василівну призначають інструктором організаційного відділу Нижньосірогозького сільського виробничого парткому Компартії України. Працює вона на цій посаді півтора року, бо в січні 1964 року народжує донечку Інну і тому звільняється з роботи.

Експеримент із об’єднанням районів не вдався. Після п’ятимісячної перерви (догляду за маленькою донькою) Галина Василівна знову вийшла на роботу. Із січня 1965 року її затверджують завідуючою Іванівського районного відділу соціального забезпечення. Галині Василівні вдавалось успішно поєднувати домашні справи і роботу. Її вільні від роботи дні належали лише сім’ї. Сергій та Інна ніколи не страждали від дефіциту материнської ласки. Повертаючись увечері додому, вона не поспішала вмикати пральну машину чи готувати вечерю, а в першу чергу – поцілувавши дітей, цікавилася як минув їхній день у школі, які отримали оцінки, яку вивчили літеру, чи цікава була екскурсія? Встигала й уроки у сина перевірити, і маленькій Інночці приділити увагу. Пишались діти, що в них така мама, одним словом – найкраща у світі.

Щоб іти в ногу з життям, майже на межі пенсійного віку, у 54 роки, Галина Василівна у 1978 році їде до Києва на постійно діючі республіканські курси підвищення кваліфікації завідуючих соцзабезами.

Також її обирали депутатом районної ради протягом 4-х скликань до 1981 року.

У березні 1981 року Галина Василівна звільняється з роботи та виходить на пенсію за віком. Та, незважаючи на свій пенсійний вік, вона більше 5 років ще працює відповідальним секретарем районної організації Товариства охорони пам’яток історії і культури району.

Пройшли роки, її діти виросли, створили свої сім’ї, кожен вийшов на самостійну дорогу. Про своїх дітей Галина Василівна завжди говорила, що вони не тільки її рідна кров, її діти – це її біль, її щастя, її радість. Син Сергій – військовий, мав дружину і сина, служив під Києвом, а потім його перевели у Крим, в місто Саки. Донька Інна працювала на заводі, жила в місті Запоріжжі. Здавалось, настала пора для матері радіти за дітей, глядіти онуків. Біда прийшла, коли її не чекали. Наче грім серед ясного неба стала для Галини Василівни раптова смерть її чоловіка. Залишилась одна, вся чоловіча робота лягла на її плечі. Через деякий час знову горе – тяжко захворів син Сергій. Його комісували з армії, дружина іде від нього. Ще одне випробовування пережила Галина Василівна. Негаразди почались і доньки, шлюб якої теж розпався. І матуся поспішає на допомогу.

Як не боляче було розлучатися з усім звичним – рідною домівкою, гарними сусідами, родичами, добре обміркувавши все, Галина Василівна зважується на рішучий крок – продає будинок в Іванівці та їде до Запоріжжя на постійне місце проживання. А там живуть всі троє – мама, донька та онучка в кімнатці в гуртожитку. Інна так і працює на заводі, навчається в технікумі, онучка Юля ходить до школи. Хоч і отримувала Галина Василівна персональну пенсію, та її не вистачало на все – великі платежі за послуги, проїзд, ліки, одяг…

Намагаючись допомогти дітям, Галина Василівна, незважаючи на свій похилий вік, влаштовується на роботу архіваріусом в приватну фірму. У травні 2005 року в житті Галини Василівни сталася радісна подія. Напередодні Дня Перемоги, 7 травня, заступник запорізького мера вручив їй ювілейну медаль та ордер на двокімнатну квартиру. Це був подарунок долі, про який Галина Василівна навіть і не мріяла. Разом з донькою Інною та внучкою Юлею переїжджає в окрему квартиру в центральному Жовтневому районі міста. Син Сергій створив нову сім’ю, у нього народилась донька. Через декілька років і донька Інна вдруге виходить заміж та переїздить до чоловіка. Галина Василівна залишається жити з внучкою, якій дарує свою любов, зігріває теплом та дає мудрі поради. Недарма є приказка, що любов до внуків сильніша за любов до своїх дітей, і бабуся Галя мріє, щоб внучка була щасливою. Та горе знову прийшло у її родину – померла її донечка Інна.

Спливло багато років як Галина Василівна виїхала з Іванівки, а її думки постійно линули туди, де вона народилась і виросла, жила і працювала, де поховані її батьки.

В її житті були і радощі, і негаразди, дні були і сонячні, і похмурі. Та вона ніколи не нарікала, не чекала від когось допомоги, всі випробування долала сама. І це дійсно приклад для кожного.

За розповідями Ольги Іванівни Банашевської з газети «Нове життя»