Вони пройшли важкими шляхами війни

0
356
views

Друга світова війна стала трагедією для багатьох народів.

Пам’ять про неї – вічна. Ніхто й ніколи не зможе її забути, бо вона – в долі кожної сім’ї. В нашому селищі немає такої родини, яку б не обминула війна. Одні на все життя (з юних літ і до останніх днів) залишились солдатськими вдовами, інші – потрапили в рабство в Німеччину – зносили побої, знущання, терпіли голод і холод, другі – повернулись з фронту хворими, інвалідами, діти лишились сиротами, а 327 сімей не дочекались рідних із фронту.

Ця розповідь – про учасників Другої світової війни, які жили в Іванівці.

Ніна Терентіївна Довбня

…Нестерпний гуркіт, завивання снарядів, гарячий подих смерті, в якому конала земля, і серед усього цього дівчина-регулювальниця Ніночка Сардак з ВАД 13-ї армії 1-го Українського фронту. «Пробка» на воєнній дорозі гірше від бомбардування, страшніше від артилерійського нальоту. Хай хоч каміння з неба падає та зійти зі свого «п’ятачка» ні кроку ні вдень, ні вночі не мала права Ніна. Ідуть і йдуть – танки, машини, брички з кіньми. Тих, хто рухався у бік фронту, пропускала першими. Безперервні рухи руками, у вухах не стихає гуркіт, гудуть ноги – і так з дня у день, місяць за місяцем, в сніг і в дощ, в спеку і в мороз. Все витримувала, а іноді доводилось працювати у дві зміни. Та Ніна трималась, розуміла, що це все заради Перемоги.

Учасниця великого походу радянських військ на Берлін, до кінця своїх днів пам’ятала світанок на берегах Одеру, коли вдарили тисячі гармат. Ніні багато разів доводилось спостерігати за наступами військових, але такої незліченної, неймовірної кількості військової техніки вона ще не бачила.

По дорозі, розтягнувшись на десятки кілометрів, вдень і вночі йшла на Берлін могутня радянська техніка, яка гула тисячами моторів. І цим могутнім потоком техніки керувала вона – двадцятирічна дівчина з автоматом за плечами та з прапорцями в руках. До слуху постійно долинала канонада бою, зовсім недалеко – фронт, невідступно за фронтом рухалась і Ніна.

З передової безперервно їхали машини з пораненими – пригальмувала, пропустила танки. В поривах вітру долітають слова; «От кому треба давати ордена!». А вона посміхнеться і знову вправно махає прапорцями.

Саме тоді, серед вибухів, пожеж та смертей народилася велика любов, з якою дівчина-солдат дійшла до Берліна. Її любов – Іван Довбня – демобілізувався раніше. Після короткого розставання знайшов Ніну, одружились. Ніна Сардак стала Ніною Терентіївною Довбнею. Разом з чоловіком зростили та виховали трьох доньок.

Як склалось післявоєнне життя Ніни Терентіївни? Переїзд в Іванівку, рідний дім, сім’я, чоловік, доньки, робота касиром у районному відділенні Держбанку. І до останніх хвилин життя – спогади, страшні спогади про каторжні роботи у Німеччині, про смерть рідної сестри на війні, про тривожну юність…

Іван Федорович Гришко

У лютому 1942 року Іван Гришко брав участь у боях під Воронежом, влітку – під Харковом, де отримав легке поранення. Після медсанбату потрапив у новий полк. А потім були важкі дні осені 1942 року в житті Івана Федоровича. Окрема автоматна рота 241 стрілкового полку, що входила до складу 62 армії Чуйкова, в якій він воював, 21 вересня отримала наказ переправитися через Волгу та зайняти бойову позицію на підступах до Мамаєвого Кургану. Темної ночі на саморобних баржах переправлялись на правий берег. Холодний осінній вітер рвав поли шинелі і пронизував все тіло. Високі морські хвилі раз-по-раз били по баржі, від вибухів то справа, то зліва здіймалися стовпи волзької води, в небі щомиті спалахували ракети. Івану здавалось, що от-от перекинеться баржа і він опиниться у воді, та минулося, його страхи перервав голос командира: «Приготуватись до висадки». Того дня для сержанта Гришка почалася оборона Сталінграда, Івана призначили помічником командира взводу. Там, під Сталінградом, він побував наче у пеклі – щодня відбивали по 12-15 атак ворога. І так день за днем. А 23 листопада одночасно по всій лінії фронту на світанку фашисти з повітря і на землі почали атаку. Бійці відбили вже чотири атаки, а ворог сунув і сунув. Однополчани Івана без зупинки «косили» постаті нацистів. Поряд одна за одною вибухали гранати, брудний сніг був окроплений кров’ю. І знову вибух. А потім – довга незвичайна тиша. Тяжко поранений Іван Федорович про перемогу під Сталінградом дізнався у санітарному поїзді. А через багато років після тієї грізної осені, в 1968 році нагорода – медаль «За оборону Сталінграда» – знайшла бойового солдата Гришка…

Громада Мусій Гнатович

Громада Мусій Гнатович 20-річним хлопцем закінчив курси трактористів при Іванівській МТС, сів за кермо нового «Фордзону». Швидко промайнули три роки. Згодом МТС отримала серію нових тракторів Челябинського заводу, один з яких довірили Мусію. Та недовго радів парубок новому трактору. В 1939 році пішов на фінську війну. Повернувшись в Іванівку, знову працював на колгоспних полях, мріяв про високі врожаї. Та не судилося. Фашисти сунули на країну, почалася війна.

На той час, як учасник фінської компанії, Мусій уже мав бойовий досвід, тож відразу оволодів військовою спеціальністю сапера. Визволяючи рідну землю, поставив безліч мінних полів, які діяли безвідмовно і на них підірвався не один десяток нацистів.

А кожного разу, коли наші війська йшли в наступ, Мусій знешкоджувати фашистські мінні поля, розміновував проходи та дротяні загорожі ворога для розвідників та піхоти, не одне життя бійців врятував.

Дуже багато було у Мусія Гнатовича мінних полів на війні. Про них, мабуть, краще сказати «Перейти поле – життя прожити». Іноді напівголодний, в очах темніло так ослаб, і все ж довбав саперною лопаткою мерзлу землю разом з бійцями.

Всього було дорогами війни, та уся складність була в тому, що доводилось працювати у дуже небезпечних умовах, коли нацисти безперестанку обстрілювали місцевість. В зубах тримав ножиці, в руках – міношукач. Перерізавши колючий дріт, водив по снігу міношукачем, як тільки «музика» в навушниках (тобто писк, вищання) – «Стоп! Ні руху! Знову міна!». Сильний мороз, дошкуляє вітер, а працювати в рукавицях не можна – в одну мить підірвешся, загинуть всі з відділення мінерів. Та й зволікати немає часу, бо за спиною бійці чекають команди в наступ, та головне – потрібно без втрат врятувати міст та виконати завдання командира роти. А міни були різні: і протипіхотні, затяжної дії, і протитанкові. Підступився до однієї, викрутив вгорі підривник, обережно просунув збоку палець під дно – ще одна знешкоджена міна, ще один день лишився живим і неушкодженим. Кожного дня Мусій Гнатович дивився смерті у вічі, ризикував життям. Робота сапера вимагала роботи ювеліра, бо один невірний рух – і все, смерть. Знешкоджувати міни доводилось і лежачи на землі, і стоячи на одній нозі, розгортаючи сніг, землю, листя дерев чи суху траву однією рукою, а другою (бодай зайвого руху!) обережно тримав міни. Всі м’язи напружені, неначе струни, терпнуть пальці, по обличчю стікали гарячі краплини поту, а губи шепотіли молитву: «Боже поможи…». І тільки тоді, коли смертоносні міни ставали шматками металу, розслаблявся, усмішка з’являлась на устах, вдихав на повні груди повітря. І знову в роботі, бо місцевість завжди була насичена мінами.

Смерть чатувала його на кожному кроці, та наперекір їй з війни сапер Громада повернувся живий, з нагородами, з Перемогою.

І знову робота в Іванівській МТС, а після її реорганізації більше 10 років працював механіком на харчосмаковій фабриці, поки не завітала до нього осінь, яка посріблила його скроні. Проводи на пенсію. Та не висидів на лаві, а пішов знову працювати з гайками, ключами, моторами в Район електричних мереж.

На війні Мусій Гнатович був одним із кращих солдатів – і за бойовим умінням, і за сміливістю, а в мирному житті – гарним працівником, якого шанували за вдачу працелюбну, за безвідмовність у роботі.

Максак Іван Микитович

Максак Іван Микитович народився в 1913 році. Швидко промайнуло дитинство, навчання в школі, закінчив курси шоферів. Пройшов службу в Червоній Армії. Після звільнення в запас працював шофером в Іванівській МТС, робота подобалася та його мирну працю перервала війна. Іванівський військовий комісаріат вручив повістку. Іван разом із земляками вирушив на фронт захищати Батьківщину.

На перший погляд шофер нібито не військова професія, та як багато вона значила для забезпечення військових частин боєприпасами, зброєю, медикаментами.  На своїй полуторці, «на колесах» пробув Іван до кінця війни.

Перша частина його бойової біографії, як здавалося Івану, довша за все його життя. Вона вписалася в сторінки біографії вибухами, атаками, смертями побратимів, болем поранень. Почалося на Перекопі і закінчилося перемогою в Японії. Йому тоді було 28 років, а в них же ще й молодості не було – війна її забрала, не відспівав пісень, не відтанцював гопака.

Україна, Білорусь, Польща, Німеччина, Японія – його фронтові шляхи. Багато разів без сну і перепочинку, вдень і вночі, на ходу поїв з казанка солдатської каші та знов і знов мчав на передову з повним кузовом боєприпасів. А смерть, мов хуга, постійно завивала і попереду, і позаду, зліва і справа.

Все життя в пам’яті Івана Микитовича спливали події того часу. Неподалік міста Жлобина у Білорусі автоколона завантажена снарядами, гарматами та гарматною обслугою рухалася до передової. Раптом з найближчого села вдарив ворожий залп. Відпрацьований маневр – і колона поза вогнем, а обстріл дороги тривав. Спробував виїхати на об’їзну польову дорогу, але наткнувся на мінне поле. А до ранку батарея повинна бути на вихідних позиціях, тож вирішили атакувати. І невдовзі за цей бій на грудях в Івана засяяла медаль «За відвагу». Тоді ж отримав легке поранення. Відпочивши декілька днів, знову в строю. Одного разу після вечері, в жовтні 1944 року, Іван отримав наказ доставити негайно на передову снаряди, а звідти вивезти поранених бійців. Ніч була темна, дощова. Дорогою, в багнюці, машина забуксувала. Щоб не видати себе противнику, не міг включити фари. У темряві з двома солдатами підштовхуючи машину, намагались виштовхувати її з ями – та марно. Часу чекати не було, тож Іван прийняв рішення зняти фуфайки та все, що є: казанок, лопату, кружки кинути під колеса і лише тоді машина зрушила з місця. По вуха у бруді, знесилені, з повними чоботами багнюки, але раді, що вчасно виконали наказ командира. Тієї ночі Іван вперше відчув смертельний страх. Ні, не за своє життя, а за життя сотні бійців, які чекали на боєприпаси, і які могли загинути через кляту багнюку.

Під вогнем ворожих гармат і серед розривів мін доводилося доставляти автомобілем боєприпаси та снаряди на позиції наших військ поблизу Берліна весною 1945 року. По дорозі лежало стільки трупів, що проїхати було неможливо. Тож глушив мотор, стягував трупи нацистів, звільняв дорогу, щоб проїхати. А інколи не вірилося, як вдавалося вирватися з вогняного пекла, коли машина ледь тягнулася до тилу. При звільненні Берліну він удостоївся медалі «За бойові заслуги».

З великою радістю зустрів День Перемоги, з’явилась надія на повернення на Батьківщину. Та бойові дії для Івана Микитовича тоді не закінчилися, його полк направили на війну з Японією. Наступ на японські війська відбувся у складних умовах. Пилюка і пісок стояли ніби стіна, машини буксували на барханах, у радіаторах кипіла вода. Японське командування вважало, що важко прохідна місцевість надійно прикриє їх тили. Та це сподівання виявилось марним. 24 дні тривала кампанія на Далекому Сході. 2 вересня 1945 року Японія підписала Акт про капітуляцію. Медаллю «За перемогу над Японією» закінчився ратний шлях бійця Максака.

Повернувшись з війни Іван Микитович знову міцно тримає кермо автомобіля спочатку в МТС, а потім в автопарку. Створив сім’ю, збудував власний дім, виховав доньку і сина, радів сміху онуків.

Довбня Іван Васильович

Довбня Іван Васильович, син хліборобського роду, народився у сім’ї колгоспників 1923 року в нашій Іванівці тодішньої Запорізької області. В 1939 році закінчив 8 класів Іванівської середньої школи. Рік навчався у Запорізькому аероклубі, а згодом став курсантом авіашколи в місті Енгельсі Російської республіки, де й застала його війна. І знову навчання у військовому піхотному училищі міста Ульянівськ в Росії. А з травня 1943 року почалося справжнє бойове життя молодшого лейтенанта, командира взводу 870 стрілецького полку, 287 Гвардійської стрілецької дивізії в складі 1-го Білоруського фронту.

Бойове хрещення отримав у липні 1943 року на Курській Дузі. На світанку 5 липня на передній край оборони обрушився ураганний вогонь ворожих батарей. Це був початок запеклих боїв. Від гуркоту гармат у солдат лопались барабанні перетинки. У бій вступили німецькі «тигри» і «фердинанди», а нацисти були на відстані ста метрів. Цілий тиждень точилися запеклі бої, а вранці 12 липня під Прохорівкою зав’язався танковий бій, рівного якому не було в історії Другої світової війни. За день доводилося відбивати по 4-5 ворожих атак. У тому бою з обох сторін брало участь більше тисячі танків. До самої ночі ревіли мотори, один за одним лунали постріли, безперервно рвалися снаряди, у повітря летіло все: земля, уламки техніки, клуби чорного диму внаслідок вибухів бомб. Недарма цю дорогу називали Вогненною. Героїчно билися воїни, не думаючи про своє життя. Тоді були розбиті всі ударні сили німців і радянські війська перейшли в контрнаступ. В ході цієї операції Іван отримав тяжке поранення. Після тривалого лікування в госпіталі бере участь у бойових діях у складі 1-го Українського фронту командиром мінометного взводу 121 гвардійської стрілкової дивізії. І знову бої, тяжка переправа через річку Сож в Білорусі. Все частіше й частіше відчував біль після поранення Іван, тож отримує нове призначення – в грудні 1944 року командиром взводу регулювальників. У той час їх частину повернули на Чехословаччину. На підступах до Праги отримали повідомлення, що повсталі в Празі просять негайної допомоги. Радянські війська пішли в атаку і 8 травня вступили у передмістя Праги. А 9 травня командування оголосило про Перемогу. Саме під Прагою завершив свій бойовий шлях лейтенант Довбня. За ратні подвиги у боях удостоєний високих державних нагород, зокрема двох орденів «Червоної зірки», медалі «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» та багатьох ювілейних медалей, орденів Вітчизняної війни ІІ-го ступеня. Відгриміли бої, прийшла довгоочікувана перемога.

Після демобілізації, у листопаді 1945 року, Іван Васильович повертається у рідну Іванівку, де живе до останніх днів свого життя. У повоєнний час він зарекомендував себе, як вмілий організатор і керівник. І де б він не працював – чи то у відділенні фізкультури та спорту при Райвиконкомі, чи на партійній роботі в Райкомі партії чи головою колгоспу імені Леніна, директором харчосмакової фабрики, в Іванівській МТС, в профтехучилищі № 15, а згодом в районному об’єднанні «Сільгосптехніка» – на всіх посадах виконував свої обов’язки чесно, відповідально, у повну міру своїх сил і здібностей, сповна віддавався дорученій справі. З травня 1983 року він пенсіонер. Своєю наполегливою працею Іван Васильович заслужив авторитет і повагу серед жителів Іванівки. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, не стояв осторонь бурхливого життя в селищі, брав активну участь у громадсько-суспільному житті Іванівщини, був частим гостем у школярів, підтримував зв’язки з багатьма однополчанами. Разом із дружиною Ніною Терентіївною, його бойовою подругою, виростали трьох дочок, дочекався онуків.

Доля невблаганна. Вже багато років немає поряд із нами цих людей, але в людській пам’яті вони житимуть вічно.

Ольга Банашевська

Газета «Нове життя» № 18, 10 травня 2019 року